ОЛЕФІР Г.І.
Дієслово у французьких прозових творах як суб’єкт перекладу на українську
У наш час, завдяки широкому розвиткові дипломатичних зв’язків між державами, існуванню великої кількості міжнародних організацій та наднаціональних структур, надзвичайному прискоренню процесів глобалізації, прагненню людства до інтеграції різних культурних середовищ, розробці та втіленню в життя численних міжнародних проектів у різних галузях науки та техніки, міждержавному співробітництву в економічній області, фантастичним досягненням останніх десятиліть в царині комунікацій на кшталт супутникового телебачення, сотового зв’язку, Інтернету, що дозволяє отримання теле-, радіорепортажів наживо, проведення відеоконференцій та транснаціональних нарад, забезпечує можливість дистанційного навчання тощо, проблему перекладу можна розглядати як одну з найбільш нагальних. Посівши чільне місце серед інших галузей лінгвістики, перекладознавство спрямувало свої зусилля на розробку загальної теорії перекладу.
Задачі перекладу нехудожніх текстів вирішуються легше та повніше, ніж задачі, що постають перед перекладачами художніх творів. Художній текст традиційно сприймається як складний знак найвищого порядку з множинністю значень, як поліфункціональний організм, що несе в собі сконцентровану на високому рівні інформацію, як штучна авторська креація, де автор має можливість обирати мову та мовні засоби, щоб передати цю інформацію. Можливість вибору лежить в основі організації художнього тексту. Всі засоби вираження, що є єдиними і природними в певній комунікативній ситуації, перестають бути такими в художньому тексті, де вони реалізуються і де їхня реалізація є результатом вибору серед багатьох можливостей, а певна трансформація щодо норми виступає виправданою і вмотивованою.
При перекладі художніх текстів важливим є вивчення контексту, мегатексту, затексту, що суттєво допомагає зрозуміти сам текст, який залишається головним об’єктом перекладу. Такий підхід дозволяє проаналізувати не тільки сигніфікативний експліцитний бік тексту, а й символічний імпліцитний пласт, рівно як і зрозуміти всі авторські інтенції та вірно витлумачити концепти.
При перекладі певні втрати, викликані структурно-типологічними відмінностями між двома мовами, між історичним досвідом двох літератур, між культурними традиціями, є неминучими. Перед перекладачем постає завдання звести ці втрати до мінімуму.
Художній переклад потребує не автоматичного відтворення завчених прийомів, а обов’язково передбачає елемент творчості. Однак, нарівні з відповідністю змісту адекватний переклад передбачає й певну відповідність сегментів однієї мови сегментам іншої мови. Так, і у французькій, і в українській мовах центральне місце в граматичній структурі належить дієслову, яке виступає ядерною частиною мови в силу своєї предикативності. Дієслово стає центром речення за рахунок своєї семантичної окресленості, зв’язків з іншими одиницями, центральними формально-синтаксичними позиціями, розвиненою сукупністю морфологічних категорій і парадигм. Синтаксична ядерність дієслова і його пропозитивна спрямованість визначають інших учасників ситуації, зумовлюють їхній рольовий статус та ієрархічні стосунки. Дієслово стає також основним чинником для креації художнього часу.
Дієслівні системи французької та української мов, як великі підсистеми у системах кожної з мов, характеризуються певними більшими або меншими подібностями та відмінностями. Загальний семантичний зміст дієслів у цих мовах збігається, але за збігом номенклатури граматичних категорій дієслова стоять великі розбіжності у вираженні значень і способів їхнього оформлення. Це стосується особливо граматичних категорій виду і часу, які є надзвичайно складними і суперечливими.
Час присутній у художньому тексті постійно, він сприймається і персонажами, і читачами. Обов’язково віднаходять своє відображення у творі часова локалізованість, тривалість дії, протяжність часу, темп розповіді. Автор моделює властивості і якості художнього часу за допомогою тих або інших мовних компонентів, шляхом вибору певної граматичної категорії, яка представлена в тексті певною граматичною формою, що за її допомогою фіксується структура і властивості художньої дійсності.
Граматичні категорії виду та часу мають значення, що його майже неможливо чітко визначити. Згідно з найбільш поширеною точкою зору, вид характеризує розподіл ситуації в часі, тоді як категорія часу просто локалізує ситуацію на часовій вісі з виділеною точкою теперішнього – моменту мовлення. Час зорієнтований на момент мовлення, тобто на мовця, а вид – на спостерігача. На рівні художнього тексту поняття момент мовлення, як точка відліку, втрачає сенс, і набирає нових якостей і властивостей. Точкою відліку стають дії, вчинки персонажів твору, події, що відбувається. У художньому тексті основна функція граматичного часу полягає у здатності створювати часову перспективу, розмежовувати види мовлення в тексті, виділяти основні та побічні лінії розповіді, створювати часовий розрив між діями, розмежовувати моральні плани розповіді.
Граматичні категорії виду та часу нерозривно пов’язані між собою. Семантичні розмежування між видом і часом можливі лише в їхніх основних значеннях, оскільки у вторинних вони можуть перетинатись. Так доконаний вид, зазвичай, передбачає приналежність до плану минулого і у будь-якому випадку, виключає приналежність до теперішнього, тоді як обидва види слугують у художньому тексті засобом вираження передування та одночасності, значень, по своїй суті, часових. Видова семантика відносно незалежна від часової. Будь-яка ситуація існує і розгортається в часі, що й відображається семантикою часових форм. Час характеризується дейктичною темпоральною локалізацією дії або стану, тоді як вид пов’язаний із внутрішньою темпоральністю дії.
Отже, вивчення семантичної вмотивованості морфологічних категорій дієслова, встановлення особливостей системності морфологічних одиниць, співвідношення в них семантичного і формально-граматичного змісту з огляду на адекватне відтворення засобами іншої мови видається особливо цікавим. При перекладі дієслова вид і час неможливо розглядати окремо. У художньому тексті потрібно зважати на видо-часові характеристики дієслова, що разом виступають носієм певного значення, а їхня сутність залежить від місця в системі.
| 
